Субота, 25.11.2017, 01:06
                    
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту


Новини порталу українських офіцерів.


Наша кнопка



Код кнопки

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Пошук
Календар
«  Січень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архів записів
 
Головна » 2012 » Січень » 28 » "...як могло статись таке, що декілька сотень дітей і юнаків ціною свого життя боронили державу..."- Петро Процик (анонс статті)
01:41
"...як могло статись таке, що декілька сотень дітей і юнаків ціною свого життя боронили державу..."- Петро Процик (анонс статті)
Аналізуючи перебіг початкового етапу українсько-більовицької війни, маємо замислитись, як могло статись таке, що декілька сотень дітей і юнаків ціною свого життя боронили державу. Чому українська влада не спромоглася організувати надійний захист країни. Чому Центральна рада за активної підтримки Генерального Секретаря Військових Справ М.Порша (змінив С. Петлюру) в перших числах січня 1918 р. (більшовики вже захоплювали Україну) ухвалила закон про демобiлiзацiю усіх військових частин в Україні та заміну регулярного війська народною мiлiцiєю.
Невже тільки кров і смерть патріотів може змусити державних керманичів відмовитись від ідеологем і партійних догм, як це проявилось у відношенні їх до створення власного війська.
Адже на початковому етапі української революції умови для розбудови національних збройних сил були, в цілому, сприятливими.
На різних фронтах й в установах царської армії перебувало більше 4 мільйонів українців. На перший Всеукраїнський Військовий З'їзд, що розпочався у Києві 18 травня 1917 р., були делеговані представники від 1.580.702 українських вояків фронтових частин російської армії, Чорноморського і Балтійського флотів, військових організацій і товариств. А вже через місяць (18-23.6.1917 р.) на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді близько 2,5 тис. делегатів представляли 1.732.444 українських військовиків. З'їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя та доручив Українському Генеральному військовому комітетові розробити план створення Вільного Козацтва.
Традиційно першою українською військовою частиною вважається 1-й Український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, самочинно створений 1 квітня 1917 р. в Києві під командою полковника Ю. Капкана. Створення цього полку та нездатність центральної влади Росії щось подіяти з цією частиною стало могутнім імпульсом для організації українських частин. На Західному фронті з’явився один з найвідоміших полків українського війська - полк ім. Гордієнка, який під командуванням полковника (згодом військовий міністр УНР, генерал-хорунжий) Всеволода Петріва пробився зі зброєю в руках на Україну і брав участь в визвольних змаганнях як кінний полк.
Найбільша потуга українізованого війська була створена безпосередньо в Україні – на Південно-Західному, Румунському фронтах та Київському й Одеському військових округах. Загальну чисельність усіх українізованих сил генерал-полковник Олександр Удовиченко визначає у 500 000 людей.
Перші українські військові частини утворювались "явочним порядком” переважно за допомогою різних українських військових рад, комітетів, клубів, кошів. На жаль, було багато національних самоназв, але не було життєво важливого – власного організованого, дисциплінованого війська, навченого, національно свідомого війська. Навіть той же утворений першим з'їздом Український генеральний військовий комітет – найвища військова установа, головою якого був обраний Симон Петлюра, на мав владних повноважень, отже, за сучасними мірками, був громадською організацією.
Все ж, перехід до українських частин був добровільним, а отже на початку українізації моральний дух українських частин був досить високим. Українізовані частини набагато довше зберігали військову дисципліну, тож деякі російські генерали навіть потурали українізації, щоб мати бодай українські, але боєздатні частини. Часто-густо окопи на передовій, покинуті деморалізованим російським військом займали українські частини. А в останньому у тій війні наступі російської армії влітку 1917 року єдиним прорвав австро-німецьку оборону під Тернополем саме 1-й Український корпус.
Та були серед царських воєначальників й такі, що, видається, краще за українську владу розуміли потребу для молодої держави у захисті, в регулярних збройних силах.
Генерал-лейтенант царської армії, головнокомандувач Південно-Західного фронту у 1917 р. Микола Герасимович Володченко (маємо надію, що Сумщина відзначить 150 років від дня його народження), впроваджував українізацію в армії. Формував 1-й Український корпус генерал-лейтенанта П. Скоропадського та 2-й Січовий Запорізький корпус генерал-лейтенанта Г. Мандрики. Сприяв переходу в українську армію генералів і старших офіцерів фронту для участі в будівництві національних збройних сил. У вересні 1917 р. звернувся до голови Генерального секретаріату з пропозицією підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти Центральній Раді, але пропозицію відкинули.
Генерал від інфантерії Микола Тодорович, командувач Київського військового округу, брав участь в українізації російської армії, формуванні українських частин.
Генерал-лейтенант Павло Скоропадський українізував свій 34 корпус, найменований 1-м Українським, якраз в листопаді-грудні зупинив на лінії Шепетівка-Козятин-Старокостянтинів більшовизовані російські війська, які наступали на Київ з заходу. В знак протесту проти пасивної політики Центральної ради щодо створення регулярної української армії, пішов у відставку.
Віце-адмірал Михайло Саблін підтримав будівництво Українських військово-морських сил, 3 грудня 1917 р. за його наказом Чорноморський флот (87 бойових кораблів) підняв українські прапори, а командування флоту присягнуло на вірність УНР.
Навіть росіянин генерал від інфантерії Дмитро Щербачов, головнокомандувач Румунського фронту, енергійно проводив націоналізацію (в т.ч. українізацію) російських частин. Визнав Центральну раду, розробив план створення на базі Румунського та Південно-Західного фронтів об'єднаного Українського фронту, підпорядкованого Центральній раді і в листопаді 1917 р. став його головнокомандувачем. Пішов у відставку після Четвертого Універсалу.

Перекидаючи місток від тих подій до наших днів, маємо усі підстави підтвердити гірку істину, що наших можновладців історія таки нічому не вчить...


Читати повністю статтю генерал-лейтенанта Петра Процика "
Крутянська трагедія – героїчний чин нації та непрощений гріх еліти"
Переглядів: 287 | Додав: Spilka_OU | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
www.krosou.at.ua © 2017
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz