Анатолій РУСНАЧЕНКО, доктор історичних наук

З початком перебудови в Радянському Союзі проблема його збройних сил та створення національно-державницьких формувань виходить на одне з перших місць у політичному житті суспільства. Для цього існували досить вагомі підстави. Справа в тому, що Червона Армія відіграла не лише величезну роль у захисті народів світу від німецько-фашистських загарбників, а й була складовою того паритету, що виник у міжнародних відносинах після Другої світової війни. Для народів Прибалтики, Польщі, Фінляндії, а частково й України вона стала символом втрати державної незалежності.

Не додали їй слави й вторгнення в Угорщину, Чехословаччину, Афганістан. Для багатьох солдатів і офіцерів ці події були трагічними, бо, виконуючи наказ, вони захищали не стільки ту досить-таки абстрактну Батьківщину — Союз РСР, а мимоволі ставали загарбниками. У радянській армії наростало відчуження між рядовим і офіцерським складом, між офіцерством і верхнім ешелоном армії. Звичайним явищем останніх десятиліть стали «земляцтво», «дідівщина», «годковщина», які призвели до того, що сучасна армія втратила авторитет і повагу в суспільстві.

З 1989 року армію починають використовувати для придушення демократичних перетворень у республіках, розв’язання національних конфліктів (Тбілісі, Нагірний Карабах, Баку, Південна Осетія, Прибалтика). Перед Радянською Армією — однією з підвалин тоталітаризму — знову виникла реальна загроза стати опорою реакційних сил. Та вітер свободи проник і туди. Утворюється Спілка соціального захисту військовослужбовців «Щит». З проголошенням та утворенням суверенітету в республіках з’являються певні органи, що мають військовий характер: департаменти по охороні краю (Прибалтика), бойові формування типу національної гвардії (Закавказзя). У Росії, в 1990 році теж був створений комітет з питань оборони і державної безпеки.

Перші кроки на шляху відродження власних збройних сил в Україні це, насамперед, заслуга і результат діяльності демократичних організацій і громадян республіки. Під їхнім впливом до цієї справи долучились і державні органи, що спочатку більше гальмували її, ніж сприяли. Але вони таки змушені були повернутися обличчям до цієї проблеми.

***

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР приймає Декларацію «Про державний суверенітет України», у першому розділі якої проголошувалося: «Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу». Виходячи з цього, природно звучить розділ дев’ятий «Зовнішня і внутрішня безпека». У цьому документі відбилися вимоги демократичних партій, Комітету солдатських матерів:

«Українська РСР має право на власні Збройні Сили.

Українська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР.

Українська РСР визначає порядок проходження військової служби громадянами республіки.

Громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території республіки і не можуть використовуватися у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР».

Прийняття Декларації, звичайно, ще не означало, що консервативна більшість Верховної Ради втілюватиме її в життя. Швидше навпаки. Та все ж юридичну базу для подальшої роботи в цьому напрямі було закладено. Період заяв, мітингів закінчився. Це зрозуміло і керівництво Союзу РСР. 25 липня видається Указ Президента СРСР Михайла Горбачова, яким заборонялося створення збройних формувань, не передбачених законодавством Союзу, оскільки повноваження на їх створення за Конституцією СРСР мали лише союзні органи. Формування пропонувалося розпустити, а зброю здати правоохоронним органам. Цей указ стосувався й України, звичайно, як пересторога, оскільки жодних подібних озброєних формувань тут ще не було, хоча начальник Генштабу СРСР генерал армії М. Мойсєєв, виступаючи проти створення національних армій, чомусь знаходить їх у Західній Україні. Та обласні управління внутрішніх справ Галичини спростували це. Долучається до обговорення цієї справи й заступник начальника Генерального штабу генерал-полковник Т. Кривошеєв, який також заперечує проти будь-яких національних армій, оскільки це, мовляв, ослабить оборону Союзу.

Як бачимо, Центр таки занепокоївся долею своєї армії в Україні. У будь-якому випадку, на зустрічі з офіцерами Одеського військового округу Горбачов висловив припущення, що можна формувати армію і за національно-територіальним принципом у поєднанні із загальносоюзним.

***

На другому етапі боротьби за власні збройні сили Рух та інші демократичні організації зосередили увагу на теоретичних, законодавчих аспектах творення армії, пошуку і залученню на свій бік прогресивно налаштованих офіцерів. Увага громадськості загострилася у зв’язку з осіннім військовим призовом до лав Радянської Армії. У попередні роки значна частина призовників з України використовувалася в зонах міжнаціональних конфліктів, особливо в Закавказзі. Під тиском громадської думки, демаршів солдатських матерів Верховна Рада УРСР 30 липня 1990 року приймає заяву в якій підкреслювалося, що громадяни України мають проходити дійсну військову службу, як правило, на території республіки. Однак механізму виконання цієї заяви не було. Тому не дивно, що українське студентство, яке 2 жовтня 1990 року розпочало політичне голодування, до своїх вимог включило і місце проходження служби українських юнаків. До речі, студенти деяких провідних вузів вже мали досвід боротьби з міністерством оборони, зокрема за припинення призову студентів в армію до закінчення навчання та демократизацію навчального процесу на військових кафедрах, що готували офіцерів запасу.

Політична акція студентів на Хрещатику з пакетом вимог до Верховної Ради набула широкого розголосу. Парламент був змушений створити погоджувальну комісію на задоволення вимог голодуючих. За її поданням Верховна Рада прийняла постанову, в якій наголошувалося, що відтепер громадяни України служитимуть поза межами республіки тільки за добровільної згоди. З цією метою до 31 грудня 1990 року пропонувалося прийняти закон про проходження військової служби громадянами України на території республіки, закон про альтернативну військову службу, а також створити для цього необхідні державні органи.

Що ж реально зробив Уряд для виконання цих постанов? Зовсім небагато. Рішення Верховної Ради були доведені до відома відповідних союзних органів з вимогою до міністерства оборони СРСР про повернення в республіку громадян України, які проходять строкову військову службу в будівельних загонах. Міністерство згодилося, аби весняний призов 1991 року до цих загонів залишався в республіці. 11 листопада того ж року в Раді Міністрів УРСР була проведена нарада з головами облвиконкомів, начальниками штабів військових округів та обласних військових комісаріатів за участю заступника Генерального штабу Збройних Сил СРСР генерал-лейтенанта Т. Кривошеєва. Однак ні до чого реально так і не домовилися. Зауважимо, і не могли це зробити, бо всі без винятку чини військового командування, які перебували в Україні, були підпорядковані Москві (навіть військові комісаріати), а отже, й виконували її накази, а не Києва. Уряд республіки у зв’язку з цим змушений був прийняти рішення про припинення відправки призовників за межі нашої республіки до прийняття союзними органами відповідних рішень, які б врахували вимоги постанов Верховної Ради України.

Одночасно дали телеграму на ім’я Голови Ради Міністрів СРСР М.І. Рижкова, щодо українських громадян, які служитимуть у військах стратегічної оборони, флоті, військових спеціалістів, які готувалися за межами України, про неможливість використання їх у зонах міжнаціональних конфліктів.

***

12 листопада це питання практично було погоджене з Центром. Однак домовленість часто порушувалася Радянською Армією. У республіку прибували сотні втікачів від знущань зі всіх кінців Союзу.

Військові проблеми знайшли своє відображення і на другому з’їзді Руху, що відбувався в кінці жовтня 1990 року. У доповіді голови Руху Івана Драча вказувалося, що Україна залишається годувальницею імперії. Невідомо скільки грошей йде на утримання цього війська на нашій землі, невідомий його чисельний склад: «Жодна держава — член ООН, крім України, не утримує на своїй території стільки військових баз, якими вона не користується, та ще й про їх розміщення не має жодної угоди з іншою державою». Народний депутат України М. Косів підкреслив, що республіка має достатньо для власних збройних сил: і технічну освіченість людських ресурсів, і потужну оборонну промисловість. Він же запропонував вважати основним завданням Руху формування громадської думки. З цією метою у центрі і на місцях розпочинається пропагандистська робота як серед населення, так і військових щодо їх залучення на позиції підтримки ідеї незалежності України, створення її власних збройних сил. Успіх цієї роботи уможливив скликання з’їзду офіцерів — громадян України.

І (IV) з’їзд офіцерів — громадян України вирішили провести на прикінці липня. Структури Руху мали допомогти в його організації. Головне завдання, яке стояло перед ініціаторами, Радою колегій НРУ та колегією з військових проблем, що взяли на себе основний тягар з підготовки форуму, було створення комітету офіцерів.

З’їзд відкрився 27 липня 1991 року в актовому залі Будинку вчителя (колишнього Будинку Центральної Ради), де проходили й три попередні з’їзди в дорадянський час. Його делегати мали «приємність» зустрітися з пильними офіцерськими патрулями, які проходжувалися групами саме цими вулицями, що підходили до Будинку Центральної Ради. Пильність командування Київського військового округу була надзвичайною!

Значення цього з’їзду в історії боротьби українського народу за незалежність незаперечна. Він передусім довів, що демократичне офіцерство, демократи всіх рівнів вирішили поставити питання про створення Збройних Сил України на шлях законодавчих рішень Верховної Ради. Питання назріло, і вищому законодавчому органу республіки слід негайно приступити до створення армії. Були розглянуті дві концепції: через еволюційне перетворення існуючого угруповання Збройних Сил СРСР, через перетворення з МВС як основи майбутньої армії або створення Національної гвардії. Підтримку отримала саме перша концепція. При цьому з’їзд чітко визначив: створення національної армії має відбуватися на правовій основі.

Обґрунтування необхідності створення власних збройних сил в Україні привернуло увагу усієї світової громадськості та засобів масової інформації. Відкинуті були і звинувачення, що Рух і демократичні партії мають намір створювати свої військові формування на противагу існуючим частинам Радянської Армії в Україні. Ця думка і була підтвердженням тези, що демократи домагатимуться своїх цілей лише мирним, парламентським шляхом.

З’їзд також підтвердив, що створення армії — процес довготривалий, і запропонував Верховній Раді загальну концепцію. Зауважимо, що саме Рух, комітети офіцерів, а не державні структури мали на той час і концепції, і пакет законопроектів з військових проблем, які необхідно прийняти в найближчий час.

Делегати з’їзду також заявили, що майбутні Збройні Сили України будуть створюватися з дотриманням систем міжнародної безпеки.

І найголовніше. Наслідком І з’їзду офіцерів стало створення громадської організації Спілки офіцерів України. Ця організація мала сприяти побудові УНА та соціальному захисту військовослужбовців. Такі цілі в недалекому майбутньому дозволяли стати Спілці масовою, впливовою силою, тим більше, що її членами могли бути люди різних національностей, віросповідань та політичних партій.

З’їзд збурив багатомільйонне українське громадянство, і згадалася йому своя історія, і воля, і слава. За даними досить широкого опитування, проведеного в Дніпропетровській області, тільки 14 відсотків анкетованих виступили проти ідеї національного війська. Решта ж вважали наявність власних збройних сил як необхідний атрибут суверенної України.

Без сумніву, цікавою є оцінка з’їзду різними колами суспільства. Почнемо з офіцерських, близьких до Компартії України, командування округів. Генерал-лейтенант Б. Шаріков, начальник військово-політичного управління Київського військового округу, не змінив своєї позиції: новий союзний договір передбачає єдині збройні сили з єдиним командуванням. Генерал відмовляє в демократичності з’їзду, зокрема, тому, що на ньому не були представлені офіцери-політпрацівники. Так, оргкомітет, вважаючи, що вони аж ніяк не сприяють моральній, соціальній атмосфері у військах, а навпаки, є провідниками партійної монополії, висловився за недопущення їх на з’їзд. Не аргументованою видалася Б. Шарікову і необхідність створення УНА. Вітаючи Декларацію «Про державний суверенітет», він чомусь не вважає за аргумент розділ дев’ятий, де йдеться про Збройні Сили України. Зазначивши, що на з’їзді була представлена концепція створення збройних сил в Україні, начальник політуправління «забуває», зупинитися на тому, що являє собою цей документ.

І найцікавіший висновок. Автори доповідної записки спрямованої до Москви зазначають, що за організаторами з’їзду стоять більш потужні сили, ніж просто група депутатів УРСР, — Народна Рада. Можливо, що за ними стоїть певне лоббі в республіканських органах влади, серед керівників промисловості, зацікавлених у переході ВПК до відання республіки, і навіть Леонід Кравчук. Інтерес цих сил — дізнатися про реакцію Центру і перегрупуватися для подальшої роботи. Аргументація авторів записки тут не бездоганна. Такою вони вважають юридично невловимий для правосуддя тон документів, що є недооцінкою авторів цих документів для з’їзду, та й недооцінка самої Народної Ради. Однак відкидати такої зацікавленості певних кіл не можна. Любителів загрібати жар чужими руками завжди було достатньо. Цікаво, що «Коммерсант» теж відзначив, що за останні два-три місяці в Україні більше зроблено для зміцнення безпеки республіки, ніж для підписання нового союзного договору. Не виключено, що саме ці міркування вплинули на організаторів серпневого путчу, їхні дії в Києві, а також подальшу рішучість Верховної Ради.

***

Ось такі, дещо несподівані, результати мав з’їзд. А що ж новонароджена організація — Спілка офіцерів України? Вона зростала. Створювалися осередки, організації в містах, районах, областях. Йшла законотворча робота. У дні серпневого заколоту, коли Київ був у кільці бойової техніки, Спілка офіцерів — одна з небагатьох громадських організацій відкрито виступила проти путчу, закликала не допустити диктатури та громадянської війни. Заколот показав українському народу, Верховній Раді те, про що давно вже говорили демократи: в Україні нікому захищати суверенітет та конституційність.

24 серпня Україна проголошується незалежною державою. У той же день Верховна Рада приймає Постанову про військові формування України, яка передбачала підпорядкування всіх формувань, дислокованих в Україні, Верховній Раді, створення Міністерства оборони, а також містила вказівку Уряду республіки приступити до формування власних збройних сил. Іншою постановою парламенту вирішено було департизувати всі державні установи й організації, а отже, й армію, КДБ та МВС. Ось де знадобилися розробки колегії Руху з військових проблем та Спілки офіцерів України.

Підсумовуючи, приходимо до закономірного висновку: саме демократичні сили України, перш за все Народний Рух, Українська республіканська партія, почасти Демократична партія України настійливо проводили в життя, часто всупереч владі, ідею національної армії — від теорії до налагодження практичної роботи у війську. Ідеї, що не сприймалися у 1989 році, відкидались у 1990-му, заперечувалися офіційно в першій половині 1991-го, здобули нарешті визнання більшості люду України та дістали офіційне підтвердження.

Журнал "Військо України"№8,2008.